Стрижні та шарніри
Кожен стрижень — це Beam2D: прямий двовузловий балковий елемент Тимошенка в площині x–z, що сприймає поздовжню силу, поперечну силу і згинальний момент. Шарнір на кінці стрижня звільняє момент у цьому місці. Фрагменти коду використовують solver, domain і lc програми на зразок тієї, що на сторінці Початок роботи, з її матеріалом 'steel' і перерізом 'IPE200'.
Створення стрижня
domain.createBeam2D(label, [startNode, endNode], material, crossSection, hinges)
| Аргумент | Тип | Зміст |
|---|---|---|
label | string | number | Назва стрижня, зберігається як рядок |
nodes | [label, label] | Перший і другий вузол. Локальна вісь x іде від першого до другого: див. Напрям стрижня. |
mat, cs | string | number | Позначки матеріалу й поперечного перерізу |
hinges | [boolean, boolean] | Шарнір у першому вузлі, у другому. Необов’язковий; типово [false, false], жорсткі кінці. |
Метод повертає Beam2D: збережіть його, щоб читати результати. domain.getElement(label) знайде його знову, але з загальним типом Element, тож перед читанням результатів TypeScript вимагатиме as Beam2D.
Стрижні, що сходяться у вузлі без шарнірів, з’єднані жорстко: вони повертаються разом. Вузли, матеріал і переріз можна створювати в будь-якому порядку, головне, щоб на момент розрахунку всі вони існували; якщо чогось бракує, solve() викидає RangeError із назвою відсутнього об’єкта.
Кінцеві шарніри
Шарнір належить кінцю стрижня, а не вузлу. Тут стрижень 2 починається шарніром у C, тож C передає з прольоту C–D на консоль A–C поперечну силу, але не момент:
import { DofID, LinearStaticSolver } from '@edubeam/fem'
const solver = new LinearStaticSolver()
const { domain } = solver
const lc = solver.loadCases[0]
domain.createMaterial('steel', { e: 210e9, g: 81e9 })
domain.createCrossSection('IPE200', { a: 28.5e-4, iy: 1943e-8, k: 5 / 6 })
domain.createNode('A', [0, 0, 0], [DofID.Dx, DofID.Dz, DofID.Ry])
domain.createNode('C', [2, 0, 0])
domain.createNode('D', [6, 0, 0], [DofID.Dz])
const ac = domain.createBeam2D(1, ['A', 'C'], 'steel', 'IPE200')
const cd = domain.createBeam2D(2, ['C', 'D'], 'steel', 'IPE200', [true, false])
lc.createBeamElementUniformEdgeLoad(2, [0, 10e3], true)
solver.solve()
cd.computeBendingMomentAt(lc, 0) // 0 у шарнірі
cd.computeBendingMomentAt(lc, 2) // 20000 N·m: qL²/8 прольоту 4 m
ac.computeBendingMomentAt(lc, 0) // -40000 N·m: 20 kN із C–D на відстані 2 m
Коли в шарнірному вузлі сходиться кілька стрижнів, досить поставити шарнір на кінці кожного з них, крім одного. Шарніри на всіх кінцях теж працюють: тоді вузол ніщо не повертає, і розв’язувач показує його поворот як 0. Але момент, прикладений до такого вузла, нічим не сприймається, і розрахунок не вдасться.
Стрижні ферм
Поставте шарніри на обох кінцях, і стрижень сприйматиме лише поздовжню силу, якщо навантаження прикладено тільки у вузлах: це стрижень ферми.
domain.createBeam2D('AE', ['A', 'E'], 'steel', 'bar', [true, true])
У прикладі з фермою так розраховано цілу ферму. Приклад ферми в застосунку EduBeam натомість використовує жорсткі вузли з настільки великою площею, що згинальні моменти поряд із поздовжніми силами незначні. Обидві моделі правильні; вони відрізняються лише цими малими моментами. Власну матрицю жорсткості стрижня ферми виведено на сторінці Елемент ферми теоретичного посібника.
Матриці елемента
Для викладання самого методу Beam2D видає свої матриці як матриці mathjs; .toArray() перетворює їх на number[][]:
| Метод | Що повертає |
|---|---|
computeGeo() | { l, dx, dz }: довжина та проєкції, m |
computeLocalStiffnessMtrx().answer | матриця жорсткості 6 × 6 у локальних осях, зі сконденсованими шарнірами |
computeT() | матриця перетворення 6 × 6 з глобальних осей у локальні |
computeStiffness() | матриця жорсткості 6 × 6 у глобальних осях, |
computeShearFactor() |
ac.computeStiffness().toArray() // number[][], N/m, N і N·m
Ступені вільності впорядковано як . На сторінці Балковий елемент теоретичного посібника ці матриці виведено, а сторінка Як EduBeam розраховує модель показує, як їх збирають.